Майбутнє кластеризованого поспільства

Майбутнє кластеризованого поспільства

"…не важливо ні на гріш, чи навантажена ваша пам'ять хронологічними послідовностями того, що сталося, або іменами протагоністів, авторами книг, генералами, головними політичними красномовцями, якщо ви розумієте той процес, який відбувається зараз, або поточні біологічні, соціальні, економічні процеси, залучаючи вас як індивіда в соціальний лад, -- процеси, які самі по собі навряд чи виявляться такими вже "новими", незалежно від того, наскільки свіжими або банальними вони представляються учасникові.

Єдина КОНЕЧНА ВИМОГА – читач не має лишитися одуреним, скажімо, Болдуїном або газетами, якими керують лиш ті, хто насолоджується в цьому житті всіма тиранічними перевагами, що припадають на частку власності у п’ять мільйонів доларів (з меншою сумою  годі братися видавати денник) ".

Езра Павнд. Zweck або мета (З книжки "Путівник по культурі", 1968)

Ця болюча втрата класів

 

Історично, в бінарних системах «тут–там» майбутнє ввижалося як рай або ідеалізована мрія, що в діахроніці Нойман простежував до архетипу Великої Матері. З розвитком науки й техніки візії майбутнього почали зазнавати кардинальних змін, що подарувало нам у 19 сторіччі низку радикальних концепцій. Наприклад, якщо комунізм у ранній творчості Маркса й Енґельса перегукувався з пірамідальними концепціями середньоєвропейських кабалістів→масонів, то у прибічників Кавтського – це наріжна революційна ідеологема всіх соціальних формацій.

Якщо комунізм до самого розвалу більшовицької імперії залишався не розтлумаченим європейським привидом (Тичина в своїй поезії не випадково натякнув на його фавстіанство), то все-таки літератори й казкарі з третьої чверті 19 ст. намагалися докладніше промалювати портрет «блакитної мрії потомленого людства» (Микола Куліш). У тому сторіччі чи не найвідомішою була книжка Едварда Белламі "Озираючись назад: 2000-1887". Симптоматично, що тогочасний український переклад мав амбівалентну назву «Погляньмо поза себе». Були ще й подорожі на інші планети, в підзем’я тощо. А скільки ріжних задзеркаль описано для дітей і тих дорослих, котрі не втратили здатність дивитися на світ дитинними очима!

Пригадую, що після 20-го з’їзду КПРС, коли я мав радість вчитися в київській школі №92, піонерам і комсомольцям пропонували спеціальну тематику для обговорення на зборах і для написання творів, присвячену уявленню про майбутнє. Особливо загострювалося питання дозвілля. Бо що робитиме радянська людина, коли всі процеси виробництва будуть автоматизовані, а робочий тиждень скоротиться до 2-3 днів? І відчуття близькості настання комуністичного раю змушувала нас досить завзято тоді сперечатися.

Власне, про такий характер футурології й передусім про Белламі я згадав у зв’язку з електронною публікацією американських промов завжди артистичного Вацлава Гавела, для котрого комуністична школа повсякчас лишалась паралельним світом, а виховувався він на творах із хатньої книгозбірні, котрі дозволяли людині зберегти здоровий глузд за умов соціального маразму.

У промові "Потреба переходу в постмодернову добу" четвертого липня 1994 року у філадельфійській Залі Незалежності Вацлав Гавел сказав:"Є всі підстави припустити, що доба модерну завершилася. Сьогодні багато що вказує на те, що ми долаємо період переходу, коли здається, ніби щось відходить і щось у болях народжується. Так наче щось порохніє, занепадає й вичерпується, а щось інше, доки невиразне, постає з румовища". Цікавий ще й підзаголовок тієї промови: "У цьому постмодерному світі культурні конфлікти  більш небезпечні, ніж будь-коли в минулому. Потрібна нова модель співіснування, що спиратиметься на вихід людини поза саму себе".

Щоправда, на час виголошення промови постмодернізм добігав кінця, й сп’янілим від подиху свободи середньоєвропейцям, що мали за плечима студентські заворушення, робітничі розрухи й конспекти Гадамера, довелося кількадесятирічний шлях пробігти за кілька років. Але найбільше мене в промові драматурга й президента привабило розуміння наявності небезпечних культурних (і конче ще цивілізаційних!) конфліктів. Бо культура для нас – це комплекс стрижневих ідей суперетносу, а цивілізація – їхня реалізація за наявних соціо-економічних умов.

Поважні культурні зрушення в Радянському Союзі були наслідком багатьох війн, планомірного винищення мирного населення, політики ліквідації окремих етносів і субетносів, примусового перемішування різних етнічних груп задля створення нового типу радянської людини, вигадливого зведення етнічних (неросійських!) детермінант спочатку до рівня побутового вжитку, а потім і до рівня національної архаїки, суворого підпорядкування всіх сфер духовного і релігійного життя поточним партійним настановам про денаціоналізацію та ідейної гомогенізації на теренах імперії.

Збройний опір українців вдалося остаточно придушити в середині п’ятдесятих, але з різних мотивів почав зростати інтелектуальний опір з окремими проявами локальних заколотів на тлі спочатку переформатування бутербродної структури класового суспільства (робітники, селяни й інтелігенція посереду) під тиском науково-технічного поступу й розвитку нових засобів поширення інформації. У партійній літературі почали розбиратися, чи до одного класу слід зараховувати малоосвіченого слюсаря-сантехніка або гарбаря й верстатника, який працює на верстатах з ЧПУ чи з новонародженою електронікою. У селі, поруч з традиційним уярмленим колгоспником чи радгоспником, з’явилися працівники автоматизованих м’ясних і молочних комплексів, придбаних в Італії. В сімдесяті роки, коли мені доводилося працювати перекладачем у галузі меліорації й водного господарства, я бачив соціальні зрушення в сільській місцевості через поширення американського поливального обладнання (з нашого боку переговори вели також і служби технічної розвідки з Росії), дренажної голландської машинерії (дреджерів) та ін. У вісімдесяті роки в Седневі я спостерігав окрему касту наших механізаторів, котрі працювали на американських комбайнах фірми Джон Дір, які в народі нарекли «Іван Дірка».

Тривав цікавий процес вимирання села, бо молодь могла вирватися з рабства лише через службу в армії або роботу за Полярним колом тощо. Після закінчення терміну або контракту до села поверталися хіба що одиниці. Масовий відплив дівчат з села почався ще з повоєнною голодівкою (масова поява хатніх робітниць у великих містах) і залученням до нових промислових та комунальних комплексів. Утворився чисельний прошарок людей «ні в селі, ні в місті», з якого сформувались пізніші марґінали. Прогресивно розвалювались профспілки, які були потужним засобом експлуатації населення, розкрадалося їхнє майно (рештки перерозподіляються й досі на тлі очищення підприємств від соціальних інфраструктур). Зростав і міцнів прошарок студентської та учнівської молоді, що відігравав дедалі більшу роль в економічному житті країни (сільськогосподарські, контрактні й відрядні роботи) і в переосмисленні ідеологічних підвалин системи.

Тіньова економіка (яка офіційно частково обліковувалася лише в таємних зведеннях відповідних органів) і різні форми додаткової та альтернативної зайнятості вели до формування віртуальних бізнесових кластерів. Вони обслуговували сферу дефіцитного краму й дефіцитних послуг, постачання, торгівлі… Сподіваюсь, хтось колись просто візьме й узагальнить з погляду економіки та ідеології критичні відділи української періодики, включно з такими гумористично-сатиричними виданнями, як «Перець». На їхньому ґрунті неважко простежити переродження радянських класів «в особливо великих розмірах», про що, до речі, неодноразово точилася розмова й на Пленумах ЦК, всесоюзних нарадах, а також про що настирливо товклося в ідеологічних кампаніях.

Саме ці новітні прошарки в традиційних класах за більшовицьким поділом стали живильним середовищем спочатку дрібного, а згодом (після Горбачова) середнього і великого бізнесу, спочатку у виробничій, а потім і інтелектуальній царині, що призвело до активної кластеризації населення. Навіть формально пріоритетом стала не настанова на ідейно-класові інтереси, а на виживаність фірми, бізнесу та на їхню прибутковість. Справу довершив майже доконаний перерозподіл ресурсів країни за допомогою корупційних схем і блату зусиллями перелицьованого компартійного і комсомольського апарату та соціально близьких їм кримінальних структур. Бо корупція (блат) -- компенсаторний механізм за умов (не)працюючої системи.

Уперте просування ТНК й ґлобалізації на наших теренах спонукало до утворення типово української вертикальні й горизонталі з певних сукупностей кластерів, тобто бізнесів і охоплених ними груп населення, що їх на повсякдень почали називати партіями. Українські партії (за винятком кількох маргінальних і ситуативних утворень) сьогодні не є ідеологічними структурами, як деінде у світі чи як було за більшовицьких часів, бо це цільові об’єднання бізнесових кластерів з притаманним їм моральним релятивізмом і політичним цинізмом.

Ліричний відступ про трикстерів

 

І в тоталітарному, і в кластеризованому суспільстві істинна мотивація вчинків і їхня сутність відомі лише авгурам і їхнім фольклорним аналогам трикстерам. Вони інтерпретують недовідомий комплекс божеських ідей або настанов системопороджуючих осередків. Отож, і сьогодні відомий культурологічний тип трикстера став типовим актором у політичному житті України.

Трикстер діє в ритуальному, сакральному середовищі. Сакральне треба відрізняти від священного (sacral vs. holy), бо пунктом референції для сакрального є ритуал, а для священного – бог. Сакральність має мало спільного з чеснотами, інтелектом і гідністю; щоправда, трикстер може породжувати священне в цивілізації, порушуючи табу, що й надає йому маґічної сили, яку, своїм трибом, люди ототожнюють зі священним. Поведінка трикстера близька фольклорному хронотопу. Трикстери, про котрих пише Бахтин: блазні, пройди, дурні. Можливо, це ті самі пасіонарії, тільки для хатнього вжитку. Вони існують виключно в межах свого хронотопу, естетизованого середовища.

Антисистемне сакральне дозволяє транслювати соціальний гепнінґ і перформанс в очуднення політичних дискурсів, повернути їх у сферу гри, бо гістріоніка каналізує соціальну енергію, знімаю напругу актуальних протистоять, бо робить соціальні конфлікти віртуальними. Блазень не відповідає за свої витівки, за свою "посадову діяльність", бо захищений правом сакральності. Він породжує контенти які можуть довільно інтерпретуватися, а це, своїм робом,  дозволяє зацікавленим групам вибудовувати власні мотиваційні вертикалі, котрі не підлягають раціональній інтерпретації. Це – віртуальне породження трикстера, захищеного сакральним правом. Політик як трикстер торгує, маніпулює тим, що йому не належить. Тобто, трикстер виступає як посередник між символічною / віртуальною реальністю і реальністю практичною. Посереднику легко умотивовувати діяльність потрібних кластерів шляхом створення серед населення настроїв модальної шизофренії (К. Кларк). В цьому кліматі формування попиту або електоральної поведінки – справа і не вельми складна, і добре оплачувана.  Зверніть увагу на дедалі частіше використання у нашій політичній реальності дійств карнавального характеру (майдани, протестні групи, частково засідання Верховної Ради тощо), бо карнавал – це антиструктура ні тут, ні там[i].

Одним із найпоширеніших механізмів творення сакрального, котрий використовують трикстери в Україні,  є потлач. Під час ритуального потлачу господар / лідер щедро роздає навсібіч нагороди й подарунки та піддає людей нищівній критиці, лає та ганьбить їх, аби якось вивищитися, продемонструвати своє лідерство. Потлач може надалі передбачати корупцію і хабарництво[ii].

Якщо поглянути сьогодні на ландшафт європейських цивілізацій, то ми побачимо трикстерів переважно в країнах з виразними змінами в кодах культури і в реліґійно-етнічних пізніх інтрузіях міґрантів або репатріантів[iii]. Вони користуються редукціоністською мітологією і використовують марґінальні дискурси. У цьому вони подібні до українських і баскських націоналістів і етатистів.

За далечінню – далечінь

Отже, соціальна стаґнація і безперспективність нинішнього підходу до економіки та державного менеджменту за цих умов є наслідком бажання керувати новітніми структурами (кластерами) в суперетносі за допомогою інструментів, розпрацьованих ще на зламі 19 й 20 сторіч. Здвиг псевдоісторичних концепцій вітчизняної псевдоісторії та псевдоідеологій, котрі не мають жодного об’єктивного філософського підґрунтя, ведуть тільки до розладу й морального звиродніння в суспільстві та створюють унікальний ґрунт для трикстерів на посміх світові й на радість фахівцям із соціальних психопатологій. Бо це ж національні трикстери "виліплюються" як художній витвір з наявного патологічного матеріалу[iv].

Кластеризованим суспільством не керують, а створюють для нього правила гри, суворо виконують ці правила і контролюють весь процес виконання, залишаючи найманим (через вибори) державним адміністраціям забезпечувати захист держави, функціонування структур соціального захисту та налагоджувати міжсистемні зв’язки. Нова споруда суспільства конче приведе до переведення сільського господарства на рейки середньо- і великофермерського високотехнологічного виробництва з суворим витримуванням світових стандартів, змусить тотально модернізувати промисловість, походьма відмовляючись від непотрібних Україні нерентабельних виробництв і сфер діяльності, кардинально реформує всю структуру споживчого ринку, де пріоритетність визначатиметься конкурентоспроможністю, а не тупим протекціонізмом, що веде до загибелі галузі в оглядному майбутньому.

В практичній галузі нам вже в найближчому майбутньому доведеться порушити руба питання про неперспективні економічні зони і перекваліфікацію та працевлаштування великих верств населення, як траплялося це багато разів у США і Європі протягом 19 й 20 сторіччя. Такі клапани, як трудова еміграція, будуть все менш помічні, бо розвинуті держави сьогодні ускладнюють закони про міграцію і допуск на свою територію. Й робитимуть це надалі, побоюючись розвитку відцентрових сил у своїх країнах.

Тому ми стоїмо на порозі вимушених економічною доцільністю тектонічних зсувів у суспільстві з переосмисленням всіх параметрів соціального буття. Про це давно вже розповідає мистецтво, література, філософія, естетика, котрі насправді є набагато чутливішими індикаторами суспільної моралі й ментальності. Суспільні катаклізми було провіщено за багато років не тільки у зв’язку зі світовими війнами, але й з реконструкцією основних ментальних та ідейних комплексів соціальної організації. У цьому розумінні найстрашніші марґінали й недоуки при владі, що їхній адміністративний світогляд обмежується обріями кабінетних ігор або поточного споживання.

За панування більшовиків ми мали директивну (філософську?) марксо-ленінську естетику в інтерпретації чергового пленуму чи з’їзду, а також естетику андерґраунду, антикультури, контркультури. Тепер маємо групи митців і літераторів, поділеними за ґалереями, товариствами, торговельними / дизайнерськими організаціями, географічними чи якимись іншими ознаками. До нинішнього мистецтва включено колишні окремі ґатунки, як от промислова естетика, оздобництво, декорування, гепнінґ, інсталяція, світлини, режисерування масовок, реклама тощо. Предметом естетичного осмислення стали промислові вироби, предмети повсякденного вжитку, сміття, пакування. Тобто, вже за характером формальних трансформацій аванґард засвідчив відхід у небуття естетики, яку Кроче вийняв з лабет філософії, і настання часу (псевдо)естетичних дискурсів на тему продуктів того чи іншого кластеру, що в свою чергу суворо орієнтовані на ринковий попит. Зажили популярності висловлювання Пояркова про те, що неуспішний художник – не художник, і Куркова про те, що письменник – це той, кого читають. Цим критеріям, навскид, не відповідають Вітмен, Сковорода, Шевченко, Модільяні, Війон, Хлєбников, – з поправкою на свій час, звичайно. А Поярков і Курков відповідають. І у нас, і в низці зарубіжних країн, де естетиці як системній науці також непереливки.

Вітчизняна література, передусім поезія, упродовж кількох десятиріч або інтровертна за своїм характером, що свідчить про атомізацію ментальності, або виходить з засад «я так бачу» чи «ми так бачимо». Себто у самих засновках «погляд збоку» виключений. Поезія як закрите акціонерне товариство. Вона на свій штиб відбиває віртуальні запити поспільства.

Санкціоновані адміністраціями різних рівнів переінакшення традиційного урбаністичного центру, створення багатофокальних композицій, зорієнтованих на фінансові інтереси бізнесових кластерів, створюють принципово нові орієнтири для суспільної свідомості.

Принципова заміна змісту контентом у більшості видовищних мистецтв і продажних та маніпульованих почитних ЗМІ свідчить про брак суспільного попиту на істину і про потребу зручних контекстів для дозвілля й виробничої діяльності.

Разючий удар, якого за кризи зазнала висока мода, свідчить, що цей різновид шоу орієнтується не на естетичні критерії, котрим властива певна тяглість, а на цюхвилинний зиск конкретних кластерів.

Переформатований соціум не виявляє попиту на український кінематограф, оперу, хореографію, класичну музику. Навзамін прийшли кліпи, гоцалки з імітацією американських вуличних стилів, співаки Поплавський, Гордон і Черновецький та фольк, поп і рок знову ж таки на основі чужих (американських і російських) прототипів. Це теж свідчить про вироблення нових цивілізаційних стереотипів.

Цебто, за кілька останніх десятиріч помінялися наріжні репрезентативні тексти культури, що дало живильний ґрунт соціуму з новими характеристиками ментальності, що не відповідає ні класичним українським уявленням, ні поточним ностальгічним, демагогічним і марґ інальним писанням. Колишні проводирі нації сьогодні виглядають як лімінальні персонажі, – вони завжди ні тут, ні там, а селяться проміж позиціями, визначеними чинним законодавством, звичаями, умовностями або ритуальним ладом (В. Тернер).

Тому, що швидше вдасться усвідомити інакшість всіх складників державних процесів (виробничого, економічного, ментального) і потребу іншого системного менеджменту у добу віртуалізації цінностей, то швидше Україна повернеться до лав модернових націй. А нинішні забавки найманих адміністраторів у дебільну гру «я начальник – ти дурень; ти начальник – я дурень» треба залишити для пісочниці для неповноправних чи майбутнього кримінального розгляду.

Лесь Герасимчук,

культуролог

[i] Контрарною структурою там є піраміда кримінального світу, котра дзеркально повторює піраміду дійсної державної єрархії.

[ii] Про історичну відмінність в трактуванні поняття «хабар» в російській та українській цивілізаціях див.: хабар http://ut-magazine.livejournal.com/11626.html

У Даля: ХАБАРА – , ж. хабарь м. хабарец, хабаришка, барыши, нажива; пожива, срыв или взятка. он таки хватил тут хабары. хабарное дельце, где есть пожива. хабаровая пожива. | хабар, яросл. твер. гостинец; угощенье, попойка; | вологодск. счастье, удача, лафа. | каз. оренб. весть, известие откуда; это знач. прямо татарское. ему все хабарить, безличн. везет, счастливит, все удача. хабарничать, ХАПАТЬ, брать взятки, поживляться. хабарничанье, действ. по глаг. | хабарник, -ничать и пр. говор. вместо хабальник, -ничать. хабарщик, хабарник, взяточник, срывщик могарычей. | хабарщик, стар. хабарчий м. оренб. вестник, гонец. послать в бухары и в хиву хабарщиков иноземцев. акты.

[iii] Пор. модельну ситуацію з перекодуванням ідеології після повернення гебраїв з полону.

[iv] До речі, політику Ющенка можна буде незабаром піддати деконструкції за відомим комплексом «cluster B personality».