Медицина на тонку пряде

Медицина на тонку пряде

«Якось непомітно ми вже припинили вимагати від лікарів лікування. Ми здебільшого лікуємося

самі, на власний страх і ризик, якомога відтерміновуючи момент потрапляння до фахівця. Від лікарів нам потрібні різні медичні, у т. ч. високотехнологічні послуги. Така сумна перспектива медицини як специфічної сфери бізнесу. У бізнес-медицині метою, як і в будь-якому бізнесі, є одержання зиску. І лишень специфічним засобом досягнення цієї мети виявляється «лікування». Цій медицині філософія не потрібна. Та чи потрібна нам така медицина?»

В.І. Мойсеєв, кафедра філософії та біомедичної етики МГМСУ,

час. «Трудный пациент», №3, 2007:

«Медицина й філософія: чи потрібні вони одна одній?»

Медицина – одна з найдавніших царин взаємодії людини з природою, а проте в ній збереглася енергія до внутрішніх структурних і функціональних змін. Як відомо, перша раціоналізація медицини відбулася у 5-3 ст. до н.е., коли визнали її суспільну роль (Тукідид) і частково вивели зі сфери обрядових та реліґійних пріоритетів, хоча повернення в періоди зміни етнічних кодів і потрясінь медична містика раз по раз воскрешалась, що ми й сьогодні можемо присвідчити.

Після арабських відкриттів 7-9 ст. і поступу в пізньосередньовічному християнському світі Европи філософія Бекона, Картезія і Ґобса сприяла очищенню медицини від реліґійної містики й виведення її на шляхи, які згодом привели до створення системи охорони здоров’я, котра з плином часу вдосконалювалася завдяки науковим відкриттям, вдосконаленню інструментарію та соціальному прогресу.

У нашій країні занепад охорони здоров’я почався ще за більшовицької влади, коли почали вичерпуватися ресурси соціального розвитку, а прискорився за часів незалежності України, коли охорона здоров’я перетворилася за старою західною схемою на систему, за якої з одного боку є медицина як певний продукт, а з другого – споживач. Аналогічний процес триває в освіті, духовній царині паралельно до віртуалізації етичних цінностей. Причому вироблення і пропозиція цього продукту в Україні відбувається за умов цілковитого браку ідеології державного розвитку, власних соціальних стандартів, стандартів якості продукту, якості життя та етичних норм, а також за руїни системи правочинства та нехтування Конституцією[i].

За більшовиків система охорони здоров’я поділялася на охорону здоров’я керівників СРСР, керівників республік, ланки обкомів і райкомів, силових структур, великих підприємств, академічних установ,  «бійців ідеологічного фронту» (творчі спілки), решти радянського люду (без села, яка здебільшого мало тільки елементарні медпункти або й зовсім нічого). Така сама ґрадація спостерігалася в санаторно-курортній та реабілітаційній галузях, які тепер розграбовані чи просто знищені за допомогою і колишніх профспілкових чільників, і поточних владоможців.

Отже, сьогодні ми маємо пропонований споживачам медичний продукт чи, власне, кошик медичних послуг, що їхня якість і юридичне оформлення перебувають або зовсім за межами права, або передбачають настільки громіздку й затратну процедуру судової тяганини, що рідко хто з пацієнтів ладен із цим воловодитись. За даними МОЗ, розподіл споживачів продукту має наступний вигляд станом на 30.11.2009[ii]:

Яким чином Ви платите за лікування?

Безкоштовно лікуюся в державних закладах

   6.1% ( 411 )

З власної кишені лише у державних закладах

   27.8% ( 1876 )

З власної кишені лише у приватних закладах

   3.6% ( 246 )

З власної кишені у будь-яких закладах, незалежно від форм власності

   38.4% ( 2597 )

Маю медичну страховку

   4.6% ( 311 )

Лікуюся за кордоном

   1% ( 68 )

Лікуюся у народних цілителів та знахурів

   1.3% ( 88 )

Займаюся самолікуванням

   17.2% ( 1160 )

Число осіб, що взяли участь у опитуванні: 6757

Себто назагал простежується така закономірність: ви маєте гроші – ви з мінімальними джентльменськими ґарантіями й на тлі популярної безвідповідальності, хабарництва і хамства лікуєтеся з успіхом, який залежить від хисту лікаря й вашого особистого талану, а якщо ні – ви поволі готуєтеся до поступового переходу в кращі світи або ще й випробовуєте наостанку можливості різного трибу шарлатанів, що їхні послуги рекламуються у ЗМІ за грубі гроші. Неадекватні народні обранці зможуть допомогти й уже пропонують цей перехід максимально спростити й пришвидшити[iii].

Ефективність людського вибору в системі «жити–не жити» залежить в Україні ще від кількох важливих факторів. По-перше, тільки ті, хто ніколи ногою не ступав за кордони нашої древньої й вічно молодої держави, можуть всерйоз говорити про те, що в нас є сучасні медичні заклади. Я маю на оці не смарт руми, а просто рівень апаратного та інструментального забезпечення в системі, емерджентного забезпечення, рівня ведення хворого, обробки даних, юридичного супроводу. По-друге, рівень функціонального забезпечення підготовленим медичним персоналом, який вміє правильно інтерпретувати побачене або зафіксоване на тих чи інших носіях приладами. Звичайно, в Україні є групи талановитих вчених за певними напрямами, але я кажу про систему. Симптоматично, що людинолюбна самопроголошена еліта держави , цінуючи власне життя для народу, лікується переважно за кордоном. По-третє, проблема сертифікації лікарських препаратів. Офіційно визнається[iv], що далеко не всі препарати, які офіційно продаються, достеменні, що частина препаратів за угодами (й відповідними відкатами) з іноземними фірмами відпускається у нас із випробною метою (до речі, саме від наслідків хімічної дії таких препаратів мені кілька років тому пощастило вилікуватися в Шрівпорті у шпиталі Віліс-Найтон у США). По-четверте, ні мені, ні близьким мені людям за останнє десятиріччя ні в приватних, ні в державних лікувальних закладах ніхто ні разу не виписував ліки й рекомендації на бланку, тим більше з приватною печаткою, як бувало колись, а це, часто-густо, робить всі подальші пацієнтові претензії безпредметними.

Я не кажу вже про оснащення та зручності індивідуальної палати, в якій я перебував у Шрівпорті (а ще їздив у глибшу провінцію під Баужер, де мешкають здебільшого латиноамериканці й афро-американці, – і там самісінько такий же рівень), про харчування за шведським столом, про екзотичний сад зі зволоженням повітря, комп’ютеризовану книгозбірню з відкритою довідковою та енциклопедичною літературою, про медсестринський догляд тощо, – і це на противагу оплаченій палаті в столиці України без сиґналізації (або платіть за кожне зазирання до палати чергової вночі, або – гаплик), з подушкою, з якої попередньо вийняли все подушкове нутро, без душової, з забуванням про те, що в пацієнта дієтичний стіл, з окремою платою за склянку окропу. Я вже не кажу, що на клапті паперу пишуть перелік всього, що потрібне для операції – від застелення столу і рушників та рукавичок – до лікарських препаратів. Звичайно, можна не платити, прочитавши наказ МОЗ, але тоді ви попадаєте в чергу на операцію і – гаплик…

Ні, я не медик. Я філолог і культуролог. Але ще з шістдесятих років перекладаю медичну літературу з різних мов на різні, викладав медикам англійську мову, вів послідовний і синхронний переклад для різних симпозіумів, делегацій в Києві, Лондоні та Шрівпорті. І ще упродовж кількох років через численні хвороби свої й тяжкі хвороби близьких мені людей регулярно маю до діла з багатьма медичними установами, що й дає мені право робити висновки не як медичному чиновникові або лікареві, а як постійному споживачеві їхнього безальтернативного високооплатного продукту. Власне, високооплатному з погляду мене як багатолітнього пенсіонера, який продовжує працювати на кількох роботах, аби вийти на ті показники доходів понад середній розмір, про котрі розпатякують наші статистики й економісти.

Отже, результати деяких моїх останніх принагідних і глибокосуб’єктивних спостережень за останні кілька років. Ціна середнього зубного капремонту з умовно сучасними матеріалами й приладами та з пересічним рівнем лікарських послуг – 12000-15000 грн. Місяць з аналізами, дослідженнями й ліками (без послуг лікарів, сестер і няньок) для потенційного поважного хірургічного хворого – 10000-15000 грн. Це без вартості потрібних пристроїв, котрі можуть коштувати від кількох тисяч гривень до багатьох тисяч доларів. А ще кожній сестрі – 100-200 грн., кожній няньці – 10-20 грн. за послугу. Це якщо вас нечистий привів у лікарню, а якщо ви лежачий ветеран та інвалід, то справи зовсім кепські. Один візит просто приватного лікаря, котрий знає, що таке медицина, – у межах 200-300 грн. + таксі туди й назад (ще 100-150 грн.). Якщо цей лікар кандидат наук, то гонорар становить 400-500 грн. Надомна сестра-доглядачка – кілька тисяч на місяць. Якщо вдома потрібні спеціальні меблі, – ще 5000-10000 грн… Це тільки побіжні спостереження, що не включають спеціальне харчування.

Звичайно, нецюсвітні наші державні чільники й олігархічні криміналізовані християни в країні, де співвідношення між заможними і бідними становить 30:1, цього не бачать. У них футбол, яхти, острови і звіряча жадоба влади. Вони не бачать інвалідизацію популяції, скорочення тривалості життя, а про якість життя шкода й мови. Хто з них рахував у Верховній Раді, скільки нормальній людині не в крокодилових черевиках потрібно книжок, відвідувань музеїв, театрів і концертів класичної музики на місяць? Ніхто, бо для них це нехтовна величина розміром з відвідини Лондона на вікенд, а для нас кілька тисяч доларів – річний прибуток понад середній вимір.

В нашій ледь живій конституційно безкоштовній, але високооплатній медицині, схоже, пересічному людові вже давно кінці в край. І спроби покрокових змін у цій царині приречені на провал. Міняти треба все – від мотивації фахівців ще з медичного училища чи вишу до матеріально-технічного забезпечення галузі, організаційної та функціональної структури… Але ж медицина – не острів у нашій цивілізації. Те саме коїться і в інших галузях. І саме тому з часом в нашій країні стає все більше державних людинолюбних авантюристів, і все менше населення. Населення, котре, вимираючи, забуло про свої громадянські права і конституційний голос, бо добре вчило в школі байку Гребінки «Ворона і ягня»:

Мабуть, Господь так світ создав,

Що менший там не втне, де більший геть-то зможе,

Що дядькові пройшло, ти не роби, небоже,

Щоб крилець хто не обчухрав!

Лесь Герасимчук

[i] Псевдонауковим волапюком це формулюється наступним чином: "Трансформаційні зміни українського суспільства, що негативно позначилися на життєвому рівні населення, актуалізують необхідність розробки та запровадження інтегрованого показника оцінки якості та результативності проведених реформ, який би відображав як об'єктивні, так і суб'єктивні характеристики цього процесу.

Розмаїття моделей, форм і методів соціальної політики зумовлює формування критеріїв її оцінювання, що детерміновані соціокультурними традиціями, особливостями різних суспільств та розвитком наукових знань та практичного досвіду. Критика існуючих традиційних методів оцінки рівня добробуту в останні роки сприяла виникненню інтересу до використання соціологічного підходу, що вирізняється комплексністю дослідження особливостей диференціації рівня життя населення, врахуванням широкого спектру складових добробуту, його об'єктивно-суб'єктивних детермінант. Інтеграція різних методологічних підходів

передбачає реалізацію комплексного дослідження об'єктивних умов і суб'єктивного сприйняття якості життя особистості, соціальних груп тощо.

Сьогодні одним із основних завдань оптимізації сучасної соціальної політики є прискорення процесу стандартизації, тобто приведення у відповідність стандартів країни (особливо соціальних) до міжнародних. Головною метою цього процесу є ратифікація міжнародних норм і правил регулювання суспільних відносин у сфері визначення та забезпечення соціальних гарантій", -- УДК 364.05 СОЦІАЛЬНІ СТАНДАРТИ ЯКОСТІ ЖИТТЯ: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ЇХ ВИЗНАЧЕННЯ. Щербата Ганна Михайлівна – пошукач кафедри соціології управління та соціальної роботи, соціологічного факультету Харківського

національного університету ім. В.Н. Каразіна, заступник начальника управління – начальник відділу соціальних виплат і допомог управління праці та соціального захисту населення Ленінської районної у м. Харкові ради.

[ii] http://www.moz.gov.ua/ua/vote/?vID=090910

[iii] Українська правда, 21.11.2009

Мер Києва біля лікарні продаватиме вінки і труни?

Голова Шевченківської райради Віктор Пилипишин вимагає від міської влади припинити встановлювати магазин ритуальних послуг на в'їзді до міської клінічної лікарні №9 на вул. Ризькій, 1. За його словами, ні районна влада, ні адміністрація лікарні жодних погоджень встановлення київською владою такого магазину не давала, повідомляє прес-служба Шевченківської РДА.

"Учора на територію лікарні приїхали робітники Лісового кладовища і почали бетонувати майданчик під магазин. Вони не представилися, не надали ніяких документів, на заперечення медиків грубо відмахнулися. Медики та районна влада відразу забили тривогу. Але на звернення до Головного управління охорони

здоров'я та до служби допомоги мера ніхто не відреагував", – сказав Пилипишин.

[iv] Дзеркало тижня, № 46 (774) 28 листопада — 4 грудня 2009; Ольга СКРИПНИК. «Без побічних дій ліків не буває» — стверджує директор Державного фармакологічного центру Міністерства охорони здоров’я України Віктор ЧУМАК. Дзеркало тижня, № 45 (773) 21 — 27 листопада 2009; Андрій МАРУСОВ, Юрій НІКОЛОВ. Коротка політекономія медичних держзакупівель.