Некоректна етика
(Жуковський В. М., Лахман Н. М., Саннікова Т. В., Филипчук С. В., Гаврилюк О. Я., Николин М. М. Основи християнської етики. 5 клас. Підручник. Рекомендовано Міністерством освіти і науки України. Керівник проекту С. Макаревич. «Літера», Київ, 2008, 223 с.)
В усьому сучасному неспокійному світі, в якому посилюється конфесійний екстремізм, Україна відома своєю реліґійною толерантністю. Ухвала вищих державних інстанцій запровадити саме християнську індоктринацію в державних школах, що відокремлені доки від церкви, відразу викликала була бурхливу реакцію в нашому суспільстві. Ніхто не сумнівається в тому, що діти повинні знайомитися з християнською культурою, але хіба є сумніви в тому, що треба знайомитися і з мусульманською культурою? А хіба пропагування культури атеїзму заборонено нашою Конституцією? Якщо більшовики, скажімо, проповідували войовниче безбожництво, то в цьому завинив не атеїзм, не фізика і не хімія, а більшовизм, котрий, між іншим, не засуджений в нашій країні як антиукраїнська й людожерська реліґія, а відзначається за ухвалою Верховної Ради як державне свято в рамцях прославлення бандформувань Ленінського комсомолу. Що й не дивно в державі, котрою кермують переважно представники більшовицької формації.
Ці ж самі комуністи й комсомольці вирішили наразі запровадити в школі християнство і роблять це знайомими собі методами. Тобто в основу вивчення покладаються не слова Ісуса і його вчення (про бідних і багатих, про Царство Боже й про те, хто увійде до нього, про істину і брехню та відповідальність перед людьми і Богом за свою облуду…), а старі церковні документи й катехеза взірця першої половини позаминулого віку, проти котрих виступали всі, хто здатний був мислити тоді й потому.
Як в СРСР ніколи повністю не були видані твори класиків марксизму-сталінізму-ленінізму й партійні архівні документи, так і нині вихованці партшкіл зовсім не подбали про те, що на полі вивчення християнства й Біблії слід спочатку провести величезну підготовчу роботу, надолужити розрив у вивченні Святого Письма в Україні. Бо вся теологія, текстологія, археологія, історія і т.д. цих книг за останні півтораста років пройшли повз Україну. І почнімо з того, що в державі, структура цивілізації якої історично формувалася довкола інтерпретації біблійних текстів, досі нема ні Інституту Біблії, ні належного коментованого перекладу з потрібним науковим і культурологічним апаратом.
Ті переклади, котрі в нас були до цього віку, давно стали пам’ятками літератури. Вони були видатним явищем свого часу на шляху українського поступу, але розбігаються з нинішніми досягненнями біблієзнавства. А останні переклади у нас, як мені вже випадало писати в «Літературній Україні», а також у «Сучасності», що має з’явитися в жовтні, зроблені з англійської, російської або т. зв. слов’янської церковної мови, що в свою чергу робилися за різними джерелами. Між іншим, в англійському і російському перекладарстві різні варіянти видань користуються різними вихідними джерелами.
Широкому читачеві у нас не пояснюють, що Біблія не одна: конфесії здебільшого мають власний добір книг та ідеологію їхнього тлумачення. Отож, перш ніж вчити школярів, треба було б якось відповісти на всі ці питання. А тоді ще й на додачу до цього видати грубий том історії церковних рухів в Україні, відійшовши від талування віри, як це робили войовничі безбожники, але й згадуючи про те, як та чи інша церква зраджувала народ, боролася з наукою, мистецтвом, вивчала й втілювала на практиці методи державного інтриганства тощо. Зацікавленим особам для модельного вивчення можна запропонувати життя і звершення Стефана Яворського. Я вже не кажу про те, скільки православних священників співпрацювало з КДБ. До речі, я не чув, щоб котрась із протиборчих православних церков у нас покутувала за ці гріхи, як покутувала, скажімо, римо-католицька церква.
Це тільки невеликий жмуток тих проблем, які треба було б розв’язати, перш ніж братися до укладання шкільних методик і підручників. Але освітяни у нас люди слухняні й з чільниками держави не сперечаються, скільки мішків гречаної вовни вони не натовкли б.
Отож, погляньмо на прикладі шкільного підручника для п’ятикласників, що у нас в цьому зашумленому просторі народилося під орудою керівника безнадійного проекту С. Макаревича.
Отож, с. 13: «Відомо, що в деяких суспільствах вбивство людини не вважається поганим вчинком, якщо його розглядають як помсту. А у деяких племен зраду вважають добрим вчинком. Під час Другої світової війни німецький уряд наказував заарештовувати та відправляти у концентраційні табори євреїв, щоб потім їх страчувати. Він хотів знищити єврейську націю повністю. Тих, хто рятував і переховував євреїв, розстрілювали; їх вважали зрадниками, злочинцями. Минули роки. Людство засудило злочинні дії німецьких фашистів, спрямовані на масове знищення євреїв, а тих, хто їх переховував і ризикував своїм життям, тепер називають праведниками світу.
Вищенаведені приклади доводять, що мораль, яку придумали для себе самі люди, недосконала, бо в різні часи, в різних країнах і у різних народів вона різна».
А чому б дітям з усією науковою відвертістю не розкрити, що то за суспільства, котрі заховались під хитрим словом «деякі»? А хіба тільки німецькі фашисти знищували людей, а італійські, румунські та інші – ні? А хіба знищували тільки євреїв? А хіба комуністи не знищували у Голодомор українців? Хіба що фразу не можна буде побудувати про те, буцім тих, хто рятував людей від комуністів, тепер теж називають праведниками світу…
С. 14 Автори пишуть: «Існують певні норми життя, які ніколи не змінюються. Вони однакові для всіх людей: старих і молодих, багатих і бідних, незалежно від кольору шкіри, національності і країни. Над ними не владний час. Ці основні норми й правила людського життя, норми християнської моралі записані в головній книзі християн – Біблії, яку передав людям Бог. Християнська мораль у Біблії ґрунтується на старому Завіті і повною мірою розкривається у Новому Завіті…» Тобто, мораль у всіх різна, а норми одні. Ми вже щойно згадували про те, що й у християн Біблії різні, але ще одне – чи всі багаті виконують слова Ісуса, які Він мовив до юнака, котрий хотів приєднатися до учнівського гурту? Чи українських скоробагатьків певні норми не стосуються: у визискувачів і визискуваних вони різні? А чи однакові вони у партійного чільника, любителя Атону і шаманів, та знедолених дітей в українських лікарнях і притулках? Чи кажуть партійцям на Атоні: геть, псяюхо, піди й поділися не тільки з власними дітьми, але й нічийними на запаскуджених вулицях? Ну, що ви, й там давно вже Вишенських нема…
На с. 21 автори чомусь вирішили, що «Біблія створювалась упродовж 1500 років. (…) Усі книги Біблії поділяються на канонічні і неканонічні. Канонічні книги вміщують священні богонатхненні тексти. Неканонічні книги – це література, корисна для навчання. (…) Біблія записувалася впродовж багатьох століть через вибраних людей: пророків, євангелістів, апостолів». Звідки ті 1500 років узялися? А яка ж саме корисна література вибраних людей входить до Біблії та якої саме?
На с. 25 автори підручника розповідають дітлахам: «Першим перекладом Слова Божого з грецької мови на старослов’янську є Острозька Біблія. Цей переклад був здійснений за сприяння князя Костянтина Острозького. Над перекладом Біблії працювали викладачі Острозької академії на чолі з ректором Герасимом Смотрицьким. Надрукував Острозьку Біблію Іван Федорович (Федоров) у 1581 р.
У наш час Острозьку Біблію зі старослов’янської мови на сучасну українську мову преклав доктор богослов’я Рафаїл Турконяк.
Одним із найцінніших та найважливіших для України перекладів Біблії є переклад, здійснений Митрополитом Іларіоном (Іван Огієнко). Вперше переклад побачив світ у 1956 р. Відтоді цим перекладом користуються багато українців.
Після здобуття Україною незалежності у 1991 р. було здійснено низку перекладів Біблії українською мовою. Переклад Біблії здійснює та очолює Українське біблійне товариство».
Але ж Іван Огієнко слушно вважав, що Острозька Біблія – «найперша кирилівська друкована Біблія», а не перший переклад. Про саму Острозьку Біблію Огієнко ж писав: «Острозька Біблія має один великий недолік: її складено з книжок не одного перекладу, а різних – різного часу й різної землі. Що розшукали для князя Костянтина, те й ужили». Чому автори не вважають цінними для України здобутки Куліша, Нечуя-Левицького та Пулюя? Перекладом цього гурту також користується багато українців, особливо в останній його редакції. Чому не названо загадкову «низку перекладів» та не сказано, за якими джерелами й хто їх робив? Ну, а про роботу в цьому напрямі Біблійного товариства – то мала б узагалі бути окрема цікава розмова…
А ось відразу кілька достеменних перлин: с. 26 «Книгу Книг перекладено навіть спеціальною мовою для сліпих».
«Біблія була першою книгою, яку надрукували понад 500 років тому. І відтоді вона стала першою книгою, яка набула по-справжньому світового значення». І що ж то за мова у сліпих спеціальна? Щодо «першої книги», то автори помилились на кілька сотень років, але якщо йдеться про Европу й Ґутенберґа, то теж 500 не виходить. Та й до Ґутенберґа в Европі були книжки, які мали «світове значення».
Чи ось таке на с. 27: «…доказом Біблії як Слова Божого є те, що вона також дає людині, її душі світло і тепло». А хіба нема інших книжок, котрі дають людській душі світло і тепло, хоча й не є Словом Божим?
Або що має означати таке відвертя на с.30: «Одні вчені вважають, що світ виник з вогню, інші – з повітря чи води. Але всі ці пояснення не давали відповіді на головне запитання: а звідки взялися вогонь, повітря і вода? І ще на одно питання не знаходилося відповіді: чому ж нині з вогню чи води не виникають нові світи?» Це хто ж сьогодні таке вважає про вогонь, повітря і воду? Треба для учнів уточнити.
Чи можна зараховувати до християнських поетів Василя Симоненка? Яке відношення до проблематики християнської етики на с. 39 в 5 класі має вірш Симоненка «Ти знаєш, що ти – людина…»? Особливо ось ці рядки:
«І жити спішити треба,
Кохати спішити треба –
Гляди ж, не проспи!»
Бо можна ж навести й інші рядки, пов’язані саме з антихристиянською мораллю:
«І в кожнім усміху і слові,
У дні труда і в боротьбі –
Чуття великої любові
Несем ми, партіє, тобі!»
(«Чуття великої любові», 1981).
А це ж партія вбивць народів на багатьох континентах!
Чимало заперечень викликають авторські міркування про кагана Володимира на с. 54: «Адже Володимир прозрів не тільки фізично, а й духовно, бо усвідомив свої власні гріхи і покаявся в них. Князь не тільки відмовився бути надалі ідолопоклонником, він навернув у святу віру в Господа всю землю Київську. Тож недарма Володимира називали в народі Великим, а ще Ясним Сонечком, що осяло нас світлом віри. Церква ж оголосила його святим». Бо окрема церква може проголосити святим кожного, кого вважає своїм взірцем, але ж існує велика література про те, у скількох масових убивствах і ґвалтах він брав участь. І в народі його довго люто ненавиділи. Хіба що потім народу розтлумачили, хто і коли був великим, то це до християнської етики відношення не має.
Недоречною здається паралель яку автори на с. 55 проводять між «служінням Батьківщині українських Січових стрільців» і «подвигом Біблійного пророка Мойсея, що сорок років виводив власний народ із єгипетського полону».
Пікантним дизайнерським казусом є надрукована на с. 58 світлина милої дівчини – без коментарів і пояснень. Хіба що це чиясь родичка…, бо іншої мотивації такого дизайнерського прийому не видко.
Ось цікавий і оригінальний дидактичний прийом на с. 59: щоб вигнати з кімнати темряву, вчитель радить дітям брати віники й вимітати її або брати ломаки й гатити по ній…
Чи ось така дивовижа на «двійку» за довавилонською системою оцінювання на с. 67 «Біблія – це зібрання 66 окремих книг».
«Перша частина Біблії – Старий Завіт.
За змістом книги, які входять в нього, поділяються на три групи: історичні, поетичні та пророчі.
Вони належать різним авторам».
Поверховою вийшла розмова про декалог на с. 73 (посилання щодо Десяти Заповідей: Вих. 19:1; 20, 21; 31:18; Повт. Зак. 5:6–33). Бо котрась дитина може запитати чи в Біблії одна версія декалогу і чи в усіх Бібліях вона однакова…
Важко зрозуміти, що означає цей месидж на кшталт контенту, що поширюється тепер багатьма новоцерковними розважальниками (с. 83): «Історія знає немало прикладів, коли людська гординя приводила до гірких наслідків. Наприклад, дуже високо цінували людину у Стародавній Греції і Римській імперії. І до чого це призвело? Тисячі людей було перетворено на безправних рабів, яких прирівнювали до худоби, і яких з найменшої забаганки хазяїна можна було продати і навіть убити. Натомість римські правителі оголошувались богами, і їм виявляли такі почесті, яких вони не заслужили і які ображали гідність інших громадян. Щось подібне трапилося і після відкриття Америки, коли люди білої раси були оголошені вищими за інших, і тільки вони мали право пишатися йменням Людина.
У ХХ столітті людська гордовитість і вседозволеність завершилась нечуваним поширенням розпусти, шкідливих звичок, зокрема пияцтва, наркоманії, безпідставної ворожнечі та світових воєн.
Саме тому гординя вважається страшним та небезпечним гріхом: «Я є Господь Бог твій, не будеш мати інших богів, крім мене. Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею» (Вихід 20:1–4)». Як саме з греко-римського людинолюбства випливає рабство, не зрозуміло. Хвицяння Америки – діло пожиточне, а от на причинах гордоти в минулому сторіччі можна б зупинитись осібно, якщо це п’ятикласникам треба, проте хіба й справді розпуста й наркоманія – через пиху?
До речі, а хто такий Сергій Рачинець (с. 99) і нащо дітям вчити його графоманський віршик «Без Бога світ…»?
А де ж у підручнику великі українські подвижники віри? А де ж велич Шептицького і Сліпого? Де ті мучні, що за віру йшли до Сибіру й кадебістських катівень? Де праці таких великих сучасних моралістів як Сверстюк і Ґузар? Є дивовижні за своєю силою книжки Мєчислава Маліньського, Рейнолдса Прайса…
Безперечно, у комплекті з таким підручником для дітей мала б іти література для самостійного ознайомлення та CD, бо багато дітей, на відміну від вчителів, вже користується комп’ютером, а користуватися комп’ютером у нас почали дозволяти навіть у бібліотеках.
Як бачимо, усю цю дивовижу МОНУ рекомендує школам XXI сторіччя. Бо така наша освіта і в новому віці.
Лесь Герасимчук