Орос: поетичний дефолт

У ЛітАкценті за 30 вересня Богдан Бойчук опублікував дуже змістовну рецензію на "Оксиморон" Володимира Моренця -- "Оксиморон чи метафора" (http://litakcent.com/2011/09/30/oksymoron-chy-metafora/). Автор звернув увагу на симптоматичне визначення поезії у Моренця: "Ключ до книги дає сам Моренець: »Поезія (мистецтво, творчість, мисленна, себто простір думки, совісти і свободи) – і є ота дійсність, якою ми насправді представлені у Всесвіті і яка нас, власне, тільки й обходить. Там, де закінчується поезія, починається Ніщо…». Прочитавши це, я взяв до рук свіже число "Української літературної газети" (23 вересня, 2011 року, с. 10), в якому опубліковано "Широколужанський цикл" поезій Ярослава Ороса. Власне, з приводу цієї публікації мені в голові постійно боролися дві думки: про поезію і про "ніщо", котре сьогодні так часто видають за поезію.

В сучасній поезії читача вже не здивуєш ні порушеннями норм літературної мови, ні естетичною еклектикою, ні вбогістю образності. Критика здебільшого про ці негаразди або мовчить, або «враховує» минулі або й зовсім віртуальні заслуги метрів. Я не хочу сказати, буцім Ярослав Орос – метр, але письменник відомий у колах своїх однодумців, а тому й оцінювати його публікації належить не з реверансами на заслуги, а за всією строгістю літературної естетики. І ось перша ж строфа добірки:

У дошку

П'яний місяць

Сяйнув на небокраї,

Хильнув ще з надвечір'я

В колибі з вівчарами.

("Місяць-опришок")

Тут справа не в тому, що добірку просто не вичитував коректор, а в порушенні елементарної логіки. Таке міг би написати початківець, якому з редакції відповідають «на жаль…», а не професійний літератор. І справді: як місяць сяйнув у дошку? Чи це просто вираз тих, кому «по-руському льогше»?

Або ось ця, як висловлюється пан Орос, «мисля»:

Злетиш над

Падаллю та прахом

І замахнешся на

Вершину

Куди ніколи

Не сягала

Людська мисля

З початку

Світу.

........

Візьми  обов'язок

На себе –

Та й скинеш

Істину під

Ноги...

("Якщо охота є")

Можливо, якби була твереза думка, а не мисля, то вона подумала б, що з початку світу – ні за наукою, ні за Біблією – «мислі» не було, бо не було людини. Вірник сказав би, що існував лише продум Божий, а науковець сказав би, що з такими знаннями й школу не закінчують. Я вже не кажу про потужний поетичний образ вергання істини під ноги.

Про те, що у пана Ороса є проблеми зі шкільною наукою, свідчить такий уступ:

Чую у спину

Мат-перемат ,

Як –

Мова заходить:

"Киев – есмь мать..."

("Утопив я колиску")

Нехай вже той русизм «мат-перемат» як особливість лексики маупівського поета, але якою мовою оце глибокодумне "Киев – есмь мать..."?

Оригінальний мотив матюків (чи усе-таки бать кування?) у невеличкій добірці зринає ще раз:

Тут жони

П'ють горілку, як узвар,

Загнуть матюк

І вправно чешуть

Брехні,

Допоки їхні –

Чоловік і син

Укалують по чехах

За волячі

Кревні.

("Мідянка")

Звичайно, п’яні «жони» можуть брехати, коли нема вдома чоловіка й сина вдома, а є тільки твереза донька, скажімо, а можуть те саме чесати, коли і чоловік, і син вдома, але не зрозуміло, що дає у «Мідянці» маупівському поетові використання сленгу п’яничок для підсилення загальної естетичної ідеї віршу? Адже ту саму «складну» думку можна було б висловити й простіше. Може, аби ті «жони» були тверезі…

Такий триб мислення веде поета до справді невеселого висновку:

На сьому квит!

Мій слід сягнув увись.

І більше я –

Нічого не побачу...

Коли назустріч –

Невідь-хто

Здаля

Гука мене

Святково-урочисто!

("Як зараз бачу")

Звідки ж у Ярослава Ороса такі самобутні естетичні критерії, а, виявляється, від Ріґвед і Святослава Хороброго: «Розумієш, я написав книжку «Заповіти білих горватів». Уже вона є неприйнятна ні Біблії, яку скомпілював єврейський народ, ні навіть християнству. Моя творчість іде від Рігведи, від арійців (арійство — це шляхетність, благородність, мужність; до фашизму це слово ніякого відношення не має). Я сповідую дохристиянські вірування і такий світогляд, як, наприклад, у князя Святослава Хороброго. Уже в цьому протиріччя з євреями, адже реями, адже ін розбив Хозарський каганат. Мій світогляд не агресивний. Я просто показую, як мої прапращури бачили цей світ. Це були горді, мужні і красиві люди і з ними рахувалися. А з моїми сучасниками-одноплемінниками ніхто не рахується, їх тримають за бидло. Збиткуються над нами, вважають, що ми можемо тільки корів доїти чи на заводі якісь деталі виточувати... Я, наприклад, кілька років працював у видавництві «Веселка» позаштатним редактором, бо вони мене до штату не брали, знаючи мою працьовитість, вимогливість до себе.» Це фрагмент з давнішого інтерв’ю «арійського» чи «біло-горватного» нашого поета: http://timeua.info/011206/oros.html.

По всьому лишається тільки засумніватися, що й прапращури Ороса часів Ріґвед бачили світ у такий саме часом неоковирний, а часом нетверезий спосіб? Мені дивно тільки, що "Широколужанський цикл" надрукований у такому глибокому виданні, як «Українська літературна газета», яка, за винятком деяких публікацій початківців, досі притримувалася високих стандартів літератури. Бо, як написав Богдан Бойчук, «там, де закінчується поезія, починається Ніщо…».

Лесь Герасимчук