Щаблі поступу

(Костянтин Мордатенко. Кров з-під криги. Тернопіль, Видавець Сорока Г.І., 2009, 88 с. Костянтин Мордатенко. Шум великої води. Поезії. Тернопіль, Видавець Сорока Г.І., 2009, 39 с.)

 Мордатенко друкується часто, і ось у серпні–вересні вийшло черідкою дві книжки. Симптоматично, що перша виразно позначає завершення періоду активного пошуку й експериментування, віднайдення власного голосу. В ній чутно відгомони й першої третини 20 сторіччя, й 60-х років. Причому є перегуки (див., напр., с. 41, 51) з тепер маловідомим, а колись гучним експериментатором Корнієнком, що його збірка, видана у «Молоді», складалася з віршів, котрі радше нагадували перший рядок якогось більшого задуму. У мене ще тоді, понад сорок років тому, відбувалися цікаві суперечки з дуже тонким і цікавим поетом Леонідом Вишеславським.

Але якщо книжка «Кров з-під криги» рясно позначена учнівством, в якій поет взіркується на чудових взірцях першої третини й шістдесятих-сімдесятих років минулого віку, коли в поезії ще цінувалися не набір патріотичних теревенів, а пристрасть, українська неповторність образного ладу й музика. Це те, що вічно у нас протистояло контркультурі, субкультурі й дешевому епатажу.

І ось початком вересня в Мордатенка з’явилася збірочка, до якої вже хочеться повертатися, бо в ній і молодеча наснага, і біль, і доволі зрілі думки, як от

Ржавіє навіть час, коли стоїть…

Недосвітом зайшов у травень – грудень…

А дощ у спеку, наче «Заповіт»,

Заграв, і трави підвелись, мов люди…

(с. 28, В електричний вік)

Я не хочу сказати, що всі вірші в збірці на цьому рівні, але вже й цей катрен виправдовує всю збірку. А ще ж є й ці рядки у вірші «Матвію Терентійовичу Симонову» (с.4):

Смаленого дуба плете: світ – мені, я – йому…

Не здякуюсь, бо хочеться так вгрішиться…

Хліб-сіль на столі, а в серці намул.

Добро всохло, немов смоківниця…

Між іншим, в шістдесяті роки, коли по руках пішов Номис ще в старому виданні, то теж повні пригорщі поети вихлюпували в свої вірші давні фразеологізми, прислів’я й приповідки.

А ось водночас наслідування і Вінграновського, і Тичини:

Блакить липнева на вогні

Насонцелася біло…

Скипівся день… Проллялась ніч,

Неначе кава збігла…

(с. 35, Колообіг)

Або ось це відлуння:

…це Вінграновський жолуді приніс,

що між рядками висіяні болем…

Дзвінкий у небі випростався ліс.

Розправив весла на човні, як брови…

(с. 37, Про непотріб поезії)

У кожному разі, конозить сподіватися, що з відмиранням постмодернізму в українську поезію повернеться широке молодече дихання і що поезія знову, як і півстоліття тому, знову стане потрібна українській громаді.

Лесь Герасимчук