Відкриття пана Тараса

Відкриття пана Тараса

(Тарас Шмігер. Історія українського перекладознавства ХХ сторіччя. Київ, «Смолоскип», 2009, 342 с.)

У НСПУ шостого квітня відбулось прилюдне обговорення книжки Тараса Шмігера на секції перекладачів. Ця подія знаменна тим, що позначає новий щабель в українському перекладознавстві.

Надзвичайно високу оцінку новій книжці вже дала пані Р. Зорівчак у вступній статті до праці Тараса Шмігера, зазначаючи, що в «неї вкладено чимало таланту, любові та вміння» (с. 12). І на цю думку не можна не пристати, бо досі ми не мали повнішої за використаними джерелами роботи, зокрема й тому, що доступнішими стають вітчизняні архіви й приватні літературні сховки. Повиходило багато праць загального й спеціального характеру, кількоро томів спогадів і документальних публікацій, які розширюють обрії галузевих досліджень. Тобто, Тарас Шмігер створив загальний опис – на шталт давніх бібліографічних коментованих описів ­– основного масиву доступних сьогодні друкованих вітчизняних джерел.

Зрозуміло, що така масштабна галузь як перекладознавство, котра в нас тільки-но освоює належні до неї терени під орудою невтомної пані Зорівчак, потребує солідних підвалин у вигляді книжки Тараса Шмігера, на яких виросте подальша споруда. Тому й Р. Зорівчак слушно пише, що «монографія Т. В. Шмігера – результат колосальної праці».

Ще в найближчій перспективі, гадаю, – ретельніший перегляд радянської періодики, бо далеко не всі автори за радянщини мали доступ до фахових видань, а тим більше не могли сподіватися на друкування своєї книжки. Мабуть, користь була б від вивчення багатьох архівів, зокрема архівів внутрішніх рецензій видавництв і реперткомів в мінкультури й різних театрах, оглядів перекладацької діяльності для відповідних партійних інстанцій і КДБ, що робилися на щорічній основі. Адже часто-густо думки авторів таких матеріалів мали зовсім інший вигляд і форму в ЗМІ чи збірниках, якщо з’являлася санкція на їхню публікацію. Існували протоколи засідань творчих секцій і легальні або нелегальні публікації в закордонних українських і неукраїнських друкованих засобах. Мають існувати цікаві архіви таких установ під патронатом КДБ, як різні товариства дружби й ЗМІ, що йшли на закордоння. Там друкувалося багато такого, що заборонялося для внутрішнього вжитку в Україні й що мало набагато ліберальніший вигляд, ніж те, скажімо, погромництво, до котрого бували причетні й найвідоміші вітчизняні літератори. Також мали б існувати архіви різного рівня парткомів, які наглядали за ідейністю бійців ідеологічного фронту і обговорювали творчі питання на своїх посиденьках. Резолюції їхні дуже часто міняли на якийсь час напрями розвитку теорії й практики радянського перекладу.

Праця Тараса Шмігера зосереджена передусім на проблематиці ХХ сторіччя, але він неуникно зачіпає й ХІХ ст. та питання перекладу священних текстів, бо в діахроніці саме їхня інтерпретація урухомлювала матрицю «свій–чужий» та вела, з часом, до етнічної ідентифікації. Про це пробував сказати і Максим Стріха в праці «Український художній переклад: між літературою і націєтворенням», але від самого початку («Вступ: до постановки питання») висунув спірні засновки (буцім «при початку всіх нових європейських літератур стояв переклад», – бо, наприклад, «Енеїда» Котляревського – не переклад, у Болгарії твір Паїсія Хилендара не був перекладом і т.д.; буцім «піднесення окремих народних мов до рівня літургічних потім полегшувало і їхнє перетворення на урядові», насмикані недоладні посилання на «етапні» біблійні тлумачення з недокладним датуванням), і академік Роксолана Зорівчак у статті «Григорій Кочур як історик українського художнього перекладу». Пані Зорівчак написала: «Український художній переклад завжди стояв на сторожі Отчого Слова. Від старокиївської доби він відіграє надзвичайно важливу роль у нашому культурному житті і як просвітницький засіб, і як самовиразу нації та збагачення спроможностей рідної мови…» (Григорій Кочур і український переклад. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. Київ–Ірпінь, 2003, с. 17). Зрозуміло, в старокиївську добу українського художнього перекладу не було і український переклад не стояв на сторожі Отчого Слова, коли покійні або донині живі класики перекладали різний комуністичний мотлох і перетлумачували Маркса й Енґельса з відредагованих російських ідеологічних перекладів тощо. Проте Тарасові Шмігеру вдалося відокремити зерно від полови і провести через усю свою працю думку про виняткову роль перекладу й перекладознавства саме в українській культурі.

Хоча дослідникам надалі й у чомусь буде легше працювати, використовуючи шлях, торований Тарасом Шмігером, але треба буде ще загосподарювати перелоги в цій галузі. Насамперед, це проблематика ідеологічного перекладу, про яку автор лише побіжно згадує на с.95. Адже ідеологічний переклад – це не вигадка Кагановича (там само) чи ще якогось радянського посіпаки, а окрема давня традиція (національні й віровизнавчі модифікації епічних, фольклорних, священних текстів; у додатку до третього російського видання доробку Леніна друкувалися рецензія Аксельрод про препарування вождем Марксової термінології). Елементи ідеологічного перекладу лишалися в Україні до самої Незалежності, коли не дозволялося використовувати окремі категорії лексики або стилістичні конструкції.

В Україні існувала ціла когорта критиків і теоретиків перекладу, які стежили за ідеологічною чистотою перекладів, що серед них своєю прозірливістю вирізнявся Віктор Коптілов. Організовувалися цілі кампанії по тавруванню т. зв. умисної архаїзації, засуджувалося використання діялектизмів, незафіксованої бездарними словниками живої української лексики. У цьому дослідники легко переконаються, гортаючи періодику 60х-80х років та масив не цілком знищених внутрішніх рецензій. Можливо, це трохи порушить агіографічний характер більшості сучасних розвідок, але ми повинні хоч сьогодні повернути об’єктивність науці про переклад. Я вже не кажу про об’єктивність у літературознавстві та інших галузях гуманітаристики, де нам шановні дослідники зворушливо розповідають, які дулі в кишені тримали українські радянські класики, дихаючи Леніним, виконуючи завдання партії й КДБ, вславляючи експансію радянської держави і звірства її відданих слуг вдома і за рубежем.

Крім проблематики ідеологічного перекладу, є ще один важливий аспект, котрого ні Тарас Шмігер, ні його вчителі не зачіпають. Ідеться про автентичність досліджуваного матеріалу, тобто перекладів. Коли ми досліджуємо, наприклад біблійні тексти, то ми аналізуємо, звідки походять оригінальні тексти, яка їхня якість, авторство тощо. І у той час як споживачеві цікавий лише вихідний результат, науковця має цікавити і процес перекладу, і механізм перекладу, і його засади.  Так, Шекспіра у нас частюка перекладали з німецької або російської, Байрона – з російських перекладів, що в свою чергу були зроблені з французьких перекладів, пан Турконяк одержав Шевченківську премію за церковний переклад острозького перекладу біблійних текстів, зробленого за ближче не вивченими джерелами. По війні доперва з шістдесятих років почали нерегулярно перекладати чужу літературу з якихось оригіналів.

З цим пов’язане ще одне складне питання. У нас у перекладарстві (оригінальну літературу я наразі не чіпаю, бо там ця проблема ще болючіша) часто поданий переклад «не відповідав ніяким вимогам», і його доопрацьовували редактори, іноді за допомогою рецензентів. Доопрацювання здебільшого перетворювалося на тотальне переписування тексту. І теоретикові сьогодні важливо знати, чи належить аналізований переклад перекладачеві, про якого йдеться. Чи насправді це робив редактор, а редакторами ж за давніх часів були поважні літератори й стилісти, котрі й свій слід у літературі покинули. Траплялися також привласнення перекладів репресованих письменників, – така доля спіткала колись низку перекладів опер, здійснених засудженою Старицькою-Черняхівською. До речі, коли один класик у неї крав твори, інший класик, Павло Тичина, багато чим ризикуючи, допомагав просувати її переклади з Гайне на радіо.

Або ось і таке. У літературних колах знають про існування літературних негрів, що ними називались (і досі називаються) письменники, котрі за винагороду писали для бездарних або зайнятих іншими справами членів спілки різні твори. Зокрема, робили переклади. За юнацтва мені через нестатки й самому довелося попрацювати на цій ниві, і тому механізм цей я знаю не з чужих переказів. Розумію, що перекладознавцям доведеться дещо переглянути свої критерії після відповідних розслідів в архівах, але чого насправді не зробиш в ім’я української науки. Та й то правда, що після праці Тараса Шмігера зробити це буде легше. І в цьому ще одна заслуга його талановитої книжки – в її суґестивності.

Лесь Герасимчук